The Blog

“Коли ви стаєте батьками, вам дається друга спроба подорослішати”(Фред Роджерс).

Коли батьківська любов заходить надто далеко… Гіперопіка під виглядом любові може нанести непоправну шкоду у розвитку особистості. Часто буває так, що мама говорить своєму чаду, що гірка на дитячому майданчику “надто висока”, до друга додому не можна йти, бо “там грають в надто грубі ігри”, похід в 7-му класі забороняється, бо там “не достатньо хороші умови”, а велосипедна прогулянка з друзями відміняється, бо “занадто довга і ти втомишся”. В таких умовах, одчевидно, що вибір коледжу і професії будуть робити батьки, а вибір дружини або чоловіка потребуватиме великої стійкості від сина чи дочки, і, скоріш за все, останнє слово і в цьому випадку буде за батьками.

Зазвичай існують дві основні причини для подібної гіперопіки (прагнення подавляти потребу дитини рости, експерементувати, стати більш незалежним та самостійним). Перша причина є наслідком того, що батьки використовують дитину для задоволення своїх потреб. Дитина, в цьому випадку, заміняє всі нормальні шляхи самореалізації, особливо пов’язаних зі шлюбом та роботою. Друга причина задушливої любові виглядає по-іншому, але має ті ж корені. Гіперопіка часто приховує сильну ворожнечу по відношенню до дитини. Оскільки це почуття неприйнятне і викликає почуття провини, воно швидко витісняється в підсвідомість.

Батьки, у яких життя не склалося і які приховали почуття глибокої образи і розчарування, можуть заважати нормальному розвитку своїх дітей, заповнюючи ними прогалини в своїй реалізації.

Один батько, який протягом року був безробітним, розповів, що у нього були нормальні стосунки з дружиною і двома синами до тих пір, поки в нього було все добре. “Але, -зауважив він,- стрес від втрати роботи був настільки сильним, що я перестав бути схожим на самого себе. Я дуже ображався, коли хлопці не хотіли зі мною проводити час, що призвело до виникнення у них почуття провини, і, як наслідок, вони закинули більшість позакласних гуртків, щоб більше часу проводити зі мною. А я, в свою чергу, чіплявся за них як за соломину. Одного разу, дружина сказала мені: ” Ти не маєш права використовувати своїх дітей, щоб заповнювати порожнечу, яку ти відчуваєш”. Я сприйняв ці слова болісно, але згодом усвідомив, що заважав нормальному розвитку своїх дітей намагаючись підняти свою значимість таким чином.”

Батькам важко знайти золоту середину у питаннях виховання власних дітей.

Одна молода мама розповідала: “Я була єдиною пізньою дитиною, тож батьки обходились зі мною так, ніби я була з фарфору, через що я себе почувала подавленою і ображеною. Я дала собі слово, що ніколи не буду такою мамою і я прикладу всі зусилля, щоб не заважати своїй дитині рости. Я, намагаючись привчити доньку до самостійності, постійно підштовхувала її до самостійного здобуття досвіду. Це призвело до того, що донька у 8 років стала невротиком. В кінці кінців я зрозуміла, що вдалась до протилежної крайності, виховала боязку дитину, таку ж зкуту, як і я. Вона не була готова приймати всі рішення самостійно і їй була потрібна моя підтримка та порада.”

“Від життя не вилікуватись”, – якось сказав один мій знайомий. У кожного з нас бувають періоди, коли ми вимагаємо від дітей надто багато або, коли ми настільки ображені чи сердиті, що наша любов стає задушливою. Тож, любі батьки, слідкуйте, в першу чергу, за своїм психологічним станом, адже тільки щаслива і реалізована людина зможе виховати таку ж щасливу  дитину.